Авторка: Лифаренко Римма
Двадцять шостого березня відбувся черговий тренінг в рамках грантового проєкта «Драйвери демократизації». Катедра соціології запросила другокурсників всіх спеціальностей до сьомого корпусу КПІ.
На цей захід я потрапила в рамках однієї з загальноуніверситетських навчальних дисциплін — «Медіація: теорія і практика врегулювання конфліктів». Тема цього дня була «Групи впливу, соціальні мережі та електронна демократія», та до заняття залишалась ще година.
Через плавний потік студентів я й не відразу помічаю двох дівчат, що схилились над підвіконням. Заходжу до їдальні в пошуках знайомих викладачів та не впізнаю жодного з облич. У цей момент мене й знаходить Христина: «Ти нас навіть не помітила! Бачу, була голодна?», — сміється завжди усміхнена й говірка студентка психології. Вона представляє мене Катерині, червоноволосій студенці соціології й починаємо знайомитись ближче. Як виявилось, для них це зовсім не ЗУшна дисципліна. Дівчатам дуже подобається брати активну участь в студентському житті й знайомитись з людьми з інших спеціальностей. І справді, без таких зустрічей ми навряд чи перетнулися б. Як виявилось, мало хто взагалі знає про розміщення восьмого корпусу — корпусу ВПІ. А тим паче, що це маленька помаранчева будівелька в самому кінці КПІ парку.
Вісім поверхів сьомого корпусу — це вже не три восьмого. Та хай Христина й завіряє, що вона не раз на ньому їздила, ліфт все одно не відкриває двері. Втім, як і коли я приходила до цього корпусу двома тижнями раніше. Нам приходиться підійматись сходами — білими й широкими, настільки, що якщо п’ятеро людей стануть на одній сходинці пліч-о-пліч, то біля поруччя все ще залишиться місце. Чим вище ми йдемо, тим більше жаліються мої попутники, мовляв, після ситного обіду йти пішки аж на п’ятий поверх — це знущання. Та я не можу відірвати взору від вікон. Гадаю, якщо вийти на восьмий поверх, то можна розгледіти «Поляну», або й станцію швидкісного трамвая «Політехнічний».
Аудиторія 503 миттю нагадала мені 76 ВПІ — той самий круглий стіл, що й в моєму корпусі. Хоча, варто визнати, цей кабінет все ж більший й складається з двох кімнат, в першій з яких можна залишити верхній одяг. Пройшовши всередину я бачу ще двійко учасників тренінгу — тиху Уляну з соціології, й дуже гучноговорячого Сашка, одного з організаторів арт-простору «Вежа» та студента фізико-математичного факультету.
Лекція починається незвично. Не з представлень один одному, а з гри «Ливарпзеб». На столі шість ручок і ми тягнемось за ними, на що викладач усміхнено зупиняє нас. Він пояснює, що маємо на швидкість передати ручки один одному. Й так ми й робимо: Катерина — мені, я — Христині. Команда наших «суперників» теж не відстає. На це лектор нас зупиняє удруге — додаючи, що, коли передаємо ручки, маємо представлятись один одному. Повторюємо процес, цього разу зі зніченими посмішками, вітаючись вдруге за день. Доходжу до Христини, й так як їй теж належить комусь представитись, вона повертає ручку мені. Ігор Вікторович зупиняє нас востаннє, додавши, що він не казав повертати ручку. Перезираємось, а він жваво говорить:
«Он як буває, коли люди починають додумувати правила самотужки. Коли грають «Без правил».
Увесь подальший тренінг зберігає цю добродушну атмосферу. Ми обговорюємо соціологічні питання: «Як працюють групи впливу?», «Як соціальні мережі стають інструментом мобілізації та маніпуляції?», «Які інструменти е-демократії в Україні та як ними користуватися?». Хоча найбільш запам’ятовується дискусія про штучний інтелект, його моральність та законодавчі способи захисту прав інтелектуальної власності від ШІ. Для себе підмічаю одну новину, яку в потоці обговорення встигає оповісти Уляна — про закриття OpenAI генеративної нейромережі для створення відео «Sora».
Загалом обмін думками й обговорення питань вийшли дуже жваві – кожен з нас зостався з цілою низкою нових думок. Наостанок ми зробили фото на фоні червоних плакатів, що виявилось, намалювала ніхто інша, як сама Катерина. Вже зараз ви можете знайти цю світлину на сайті катедри соціології.
#впі #фсп #кпі #медіація #барви_та_обійми