Дата публікації: 11 квітня 2026 року
Авторка: Казанець Дарина
14 березня 2026 року у межах відновлення ментального здоров’я перебувала у Львові, де збиралась на екскурсію автобусом задля подруги моєї родички, яка вперше приїхала сюди. Однак, мені потрібно було відсидіти на двох онлайн-парах з гібридних викликів у роботі журналіста – це ніяким чином не зіпсувало, а навіть став найкращим доповненням протягом цієї суботи.
Метушня довкола збирання речей до виходу з квартири на мить обірвалась – о 10:32 Олександр Янішевський під’єднався до конференції у Zoom. Це викладач, який відомий як гуру видавничої справи у ВПІ, ерудицією з гострим гумором та покращенням відносин між українськими та польськими університетами. До кожного вигукнутого “Добрий день!” відповідає усталено: “Dzień dobry!”.
Далі як зазвичай всіх пробуджував польською, і тут Римма попросила (можна сказати poprosiła), щоб звільнили її трохи раніше за певних обставин. Але частину діялогу між ними не чула, бо якраз закривши двері, на вулиці через телефон у навушниках почула голос викладача:
“Риммо, можете йти: тоді на наступний раз процитуєте вірш Адама Міцкевича польською.”
Доїхавши до славнозвісної Площі Ринок через трамвай під номером “9”, згодом пішки, слухаю пару про виклики у веденні власного каналу журналістами, зокрема знову згадував про Вікторію Рощину та Віталія Портникова. Дійшла до вказаного місця зустрічі з екскурсоводом – це було біля пам’ятника королю Галицько-Волинського князівства Данилу. Погляд діяча на коні та голубом на голові одразу нагадало одне мемне фото Янішевського, коли “загадав кожному свій спосіб самогубства”:
Виявилося, що до початку екскурсії лишалося 1,5 години, тож проходила барахолкою поблизу театру імені Марії Заньковецької (як на диво про неї теж говорив) для купівлі сувенірів додому, як Янішевський запитує:
-Хтось з присутніх чув про романський романс? (Робить перекличку іменами).
-Перепрошую, можете повторити ще раз, що Ви сказали?
-Ех, що ж це Ви так, Дарино! Чи чули про романський романс?
Від хвилювання тричі підтакую, наче більше хотіла підтвердити, що я не прогулюю, а присутня на парі попри все.
Вже майже о другій годині дня – повернулась назад, якраз завершувалась вже друга пара, де на екрані демонстрував Діну Дурбін. Вона співала романс з американським акцентом у фільмі “Сестра його дворецького”, якому свого часу дуже подобався сталіну. Як попрощалися з викладачем онлайн, наживо вже була група таких туристів, як я й автобус з екскурсоводом Богданом.
Як студентка-журналістка ретельно записувала розповідь через диктофон та відео на телефон, поки їхали на транспорті. Тим часом гід розпочав розповідати історію міста 14-19 століття через символи у архітектурі.
Спочатку показує годину Личаківське кладовище, де бачу пам’ятники Івану Франку, Володимиру Івасюку, Ірині Фаріон тощо. Мали показати найгучнішу пам’ятку Степана Гіги, але той сказав, що ми не встигаємо за часом. Пригадав одну історію з старенькою туристкою:
“… До мене підходить бабця, і каже мені: “Я повністю всю вашу екскурсію [розумію] і зрозуміла, що пора заказувати могилу” ”
Найбільше сподобалася абстрактна могила художника Леопольда Левицького, яка зовні мені нагадує літеру альфа, хоча це втілені його ініціали:
“Леопольд Левицький – це майстер, який працював у напрямку сюрреалізму…У такому стилі [був] створений надгробок…Є версії від туристів: шкірка від банана, крила ангела, змія, черв’як, якись восьминіг…Під час вечірніх екскурсій, люди під п’яною вишнею вигадують напів вульгарне. А правда в іншому – це очевидно підпис художника. Придивіться, це не нагадує Вам літери “Л” – Леопольд Левицький?. Може комусь тема шкірки банана більше заходить?”.
Тож прибула до Алеї Героїв Небесної Сотні, що поблизу відомого Високого замку, який зараз недоступний для туристів через війну. Роблю фото на вигляд міста, що оточена костелами та сульфурними будівлями.
На кінець екскурсії відвідую вдруге церкву Святого Юра, яка заворожує пишним входом з ангелами та іконами зі позолоченими деталями всередині. Згодом помічаю місцеву кицьку, яка лещилася до родички на фоні резиденції Андрея Шептицького, що навпроти.
Під вечір, коли поверталася до хостелу, зазирнула до моєї улюбленої вулиці Вірменська, 35, де раніше знімали рідні житло. Тут також є скульптура “Пам’ятник усмішці” Олега Дегтярова – це бетонна риба зі золотистими долонями, які зовні нагадують плавці.
Якраз змішувалися щемливі спогади з відчуттям завершеності життя. Але, різнобарвні ліхтарі на дворику артцентру “Дзиґи”, (до речі, заснувало Студентське Товариство м. Львова, які були організаторами “Революції на Граніті”) вулична музика та стильно вдягнена молодь – повернули мене до насолоди теперішнім. (Виявляється у 17 столітті жив видавець Михайло Сльозка – тепер стало зрозуміло, чому мене затягло саме у видавничу справу та редагування)
Загалом, це був доволі насичений день попри онлайн-пари Янішевського, обмеження часом на огляд місць. Якщо хочете пройтися по Личаківському кладовищу – краще брати екскурсовода на день або самостійно ознайомитися з пам’ятками, бо за годину точно не вийде. Також беріть огляд церквами, костелами після сніданку, бо на вечір якраз розпочиналась служба і практично нічого не дізналася. Раджу цікавитися історією вулиць Львова, адже можна натрапити на цікаві факти та арт-об’єкти, які запам’ятаються надовго.
#репортаж #барви_та_обійми #ментальне_здоров’я #львів #арт-терапія