Авторка: Коростіль Марія
Дата публікації: 14 квітня 2026 року
Запах кави та акрилу в майстерні. Місто гуде за вікном, але тут — тиша, очікування.
Студенти ВПІ та солдати на реабілітації сидять за одним столом. Перед ними полотна та фарби, і проста, хоча й хитра справа: намалювати те, що відчуваєш. Саме тут 26 березня 2025 року починається майстер-клас «Малюй з воїном» — у просторі, де мистецтво є мовою, яка не потребує слів. Постійними учасниками цих заходів є викладачі та студенти кафедри графіки НН ВПІ (куратори – професори Олексій Роготченко, Світлана Оляніна, канд. культурології Світлана Роготченко). Вони беруть участь у майстер-класах та здійснюють терапевтичний супровід, спілкуючись і малюючи разом з ветеранами.
Я відчувала змішані тривогу й цікавість— ніби стояла на порозі чогось, що важко передбачити. І водночас відчувала, що це точно не буде звичайне заняття. Ми заходимо, і військові вже мають налаштовані пензлі. Деякі мовчать, деякі напівжартують, знімаючи напругу. «
«Мета не в тому, щоб малювати красиво, а щоб малювати
чесно», — каже один з наставників.
Перші кілька хвилин важкі. Порожнє полотно тисне агресивніше, ніж шум міста. Один військовий довго не торкається пензля.
«Я давно не тримав нічого, крім зброї в руках», — тихо каже він.
Потім проводить першу лінію. У процесі, коли фарба стає способом говорити, у кімнаті з’являється інший ритм. Пензлі торкаються полотна впевненіше. Кольори — сміливіші. У когось виходить темна абстракція, у когось — спокійний пейзаж. Ветеран наносить довгі мазки червоної фарби з чорним — він нічого не каже, але рука не тремтить. У той момент я зловила себе на думці, що теж боюся першого руху. Боюся не тому, що не вмію, а тому, що не хочу зіпсувати — ні роботу, ні цю крихку атмосферу довіри. Студентка поруч намагається виправити лінію.
«Я зіпсувала…», — зітхає вона.
«Тут не буває зіпсованого», — відповідає чоловік у камуфляжі.
«Буває тільки щире те що виходить, коли відкриваєш душу, так повинно було вийти».
Ці слова дивно заспокоюють. Я відчуваю, як поступово зникає напруга в руках, і замість страху приходить легкість. Я більше не намагаюся контролювати результат — просто дозволяю собі малювати.
У якийсь момент мистецтво стає,як місток між досвідами і вже важко сказати, хто студент, а хто військовий. І я раптом усвідомлюю, що тут не існує ролей — є тільки люди, які хочуть бути почутими. Я відчуваю сильну єдність, якої давно не відчувала в жодній аудиторії.. Люди тут не лише для зняття напруги, а щоб повернути собі відчуття контролю над тілом та емоціями; майстер-клас саме про це. Вони зустрічаються разом зі спеціалістами та кураторами з університету, а також з медичної сфери, щоб мистецтво стало підтримкою під час реабілітації
«Це ніби видих після довгої паузи», — каже один з учасників.
І на кілька секунд усі просто мовчать. Наприкінці полотна розкладають на підлозі. Вони різні: хтось намалював тривогу, хтось — дорогу додому, хтось — абстракцію, що більше схожа на тишу. Військові обговорюють роботи зі студентами. Сміються. Дехто фотографує, дехто просто дивиться.
«Не думав, що це працює», — зізнається один з бійців.
Поруч кивають. Бо сьогодні не треба пояснювати — достатньо бути поруч. Я відчуваю вдячність. За цей момент, за цих людей, за можливість бути частиною чогось щирого й справжнього. Усередині залишається тихий спокій, якого мені дуже бракувало.
Цей день — не про техніку й не про “красивий” результат. Це про безпечний простір, де можна бути собою, не пояснюючи. Можливо, саме тому «Малюй з воїном» лишає відчуття не події, а розмови — тієї, що триває навіть після того, як фарба висохне. Я виходжу з майстерні іншою. Трохи спокійнішою. Трохи сміливішою. І з відчуттям, що інколи достатньо просто бути поруч, щоб стало легше
#ментальне_здоров’я #арт-терапія #реабілітація_військових #барви_та_обійми #репортаж